Незламні: історія українського мистецтва XX – початку XXI століття

Співзвучно з європейськими тенденціями кінця ХІХ – початку ХХ ст. українська спільнота переосмислила ідеї «Руху мистецтва і ремесел» крізь призму національного неоромантизму. Формування колекцій народного та традиційного мистецтва, розвиток наукових студій української минувшини сприяли появі власного варіанту стилю модерн, що поширився в різних регіонах України — і в підросійській, і в підавстрійській частинах. Зародившись наприкінці ХІХ століття, він досяг свого найвищого розквіту напередодні Першої світової війни, а дискусії, мода та дослідження плідно продовжились у 1920-х в річищі стилю ар деко. Він отримав в різних регіонах різні назви («руський стиль», «український модерн», «гуцульська сецесія», «східно-галицький стиль», «гуцульський спосіб», «гуцульський стиль», «закопанський стиль» тощо), знайшовши як прихильників, так і критиків. Дискусія навколо національного стилю не тільки стала симптомом формування національної свідомості, а й стала потужним імпульсом для розвитку українського мистецтва ХХ століття.

Авангард. Україна як лабораторія ідей, мережа осередків і батьківщина харизматичних особистостей.

Слово «авангард» запозичене з військової термінології й означає «передовий загін». В мистецтві початку ХХ століття до авангарду зараховують художників, які здійснили найрадикальніші відкриття та вийшли за межі суто мистецької сфери.

Український авангард є частиною загальносвітового руху і в той час спирається на власні традиції та зумовлений локальними обставинами. Позбавлена державності, Україна на початку ХХ століття стала чимось на кшталт «лабораторії», де народжувалися ідеї та відпрацьовувалися форми новітнього мистецтва. У 1920-х роках Україна дала яскраві приклади зрілого авангарду, що виявився в конструктивізмі та новітній художній освіті.

Український модернізм, що органічно виріс з ідей модерну, був спрямований на переосмислення традиції, пошук нової мови, релевантної новій добі й новому суспільству. Тісно пов’язані з європейськими мистецькими напрямками (перш за все фовізмом, експресіонізмом, кубізмом, сезаннізмом), інтегровані в міжнародний контекст через персональні контакти, виставки чи видання, його представники запропонували новий погляд на національну традицію, надали її оригінальні інтерпретації та стали творцями оригінальних мистецьких концепцій.

Відразу після лютневої революції 1917 року і занепаду Російської імперії в Україні почалися активні дії по культурному державотворенню. Це стосувалося освіти, поширення української мови, захисту прав меншин (перш за все єврейської), а також різних інституцій — від Академії наук до реформи музеїв. Художники активно залучаються до процесів розбудови Української держави — розробляють державну символіку, ескізи грошей тощо. В Києві утворюється Академія мистецтва. Мистецтвознавці формулюють критерії українського мистецтва.

Хоча період шістдесятих охоплює трохи більш як 10 років, проте він став чи не найпродуктивнішим і найвпливовішим етапом у розвитку українського часу другої половини XX століття. Це час переосмислення й повернення в мистецький процес пам’яті про «бойчукістів», раннього українського модернізму, а прийнятне в радянській ситуації народне мистецтво стало засобом легітимації для багатьох митців.

Художники-шістдесятники, що прийшли на хвилі недовгої «відлиги», прагнули публічно говорити на актуальні теми та повернути мистецтву його громадське звучання.

Неофіційне мистецтво, яке стане широко відомим тільки після перебудови, відновлює перервані зв’язки з довоєнним модернізмом, в ньому виникають й розвиваються тенденції сучасного мистецтва, що пов’язують локальний контекст зі світовим та зрештою забезпечують тяглість розвитку вітчизняного мистецтва протягом XX століття.

Неофіційне мистецтво не було політичною конфронтацією з радянським режимом. Воно могло так чи інакше бути дотичним до дисидентського руху, проте визначальним в ньому було те, що художники прагнули до чесності у творчості, до відвертості та сучасності у формальних експериментах. Тому їхні мистецькі практики часто описуються як «гра в бісер», «індивідуальні міфології», які спрямовані на збереження високої культури в умовах девальвації мистецької якості.

У західному світі концептуалізм, а пізніше гіперреалізм стали реакцією на суспільство споживання з його притягальною й агресивною візуальністю. В радянському контексті ці напрямки, що виникли не набагато пізніше за свої світові аналоги, були рефлексією на «перевиробництво» у сфері ідеології, зокрема гасел, передовиць газет та надлишку візуальної пропаганди на вулицях.

В Україні концептуалістські практики виявили специфіку локальної ситуації — ігровий характер, гумор, ігнорування ієрархій, що принципово відрізняє концептуалізм в Україні від «московського концептуалізму».

Гіперреалізм в українській версії увібрав у себе не тільки прийоми роботи з фотографією, характерні для світового досвіду, а й сильний вплив сюрреалізму. Він зумовлений задачами переосмислення місця й історії фігуративного мистецтва в радянському контексті.

Мистецтво на хвилі перебудови і пост-Чорнобиля. Нова хвиля і неомодернізм.

З «Печалі Клеопатри» Арсена Савадова і Георгія Сенченка почався відлік постмодерністського живопису Нової хвилі та нового періоду в українському мистецтві. В Україні постмодерністське мистецтво мало свою специфіку. Причинами його виникнення стало пожвавлення інформаційного потоку, зацікавленість у світовій художній практиці, втрата соцреалізмом своїх позицій. Соціополітичним та культурним маркером була Чорнобильська катастрофа (1986), яка підвела риску під епохою модернізму.

Паралельно з художниками Нової хвилі формувалося інше коло, яке умовно можна віднести до неомодернізму — «Живописний заповідник». Учасники об’єднання прагнули до збереження живопису, ґрунтуючись на принципі звільнення кольору від наративності та ідеологічного навантаження радянської картини.


Постперебудовне покоління митців у 1990-х активно освоювало нові і новітні медіа (перформанс, відео та медіаарт, інсталяції тощо), здійснило перехід від радянської системи мистецтва до нового розуміння функціонування художника і його твору.

На початку 2000-х відбулася активна інституалізація сучасного мистецтва (виставкові проєкти, спроби музеєфікації, утворення дослідницьких інституцій тощо).


На хвилі Помаранчевої революції 2004 року прийшло нове покоління художників, які порушили питання про суспільну значимість мистецтва. Вони стали активно працювати з перформансом, інтервенцією в публічний простір, перетворюючи мистецтво на інструмент критичного переосмислення як проблемних зон сучасності, так і «незручного» минулого. Їх цікавить традиційний музей, архів, публічні інституції як місце не переосмисленого і не пережитого досвіду насильства, втрати чи травми, пов’язаного з ХХ століттям.

Війна, що почалася у 2014 році, внесла в українське мистецтво нові теми й інтонації. Новий досвід, пов'язаний з втратою, переміщенням і нанесеними війною психологічними травмами, став першою рефлексією митців на події на сході України. Особисте, зазвичай приховане, виявилося в цей час видимим і важливим, що особливо виявилось у значимості жіночого голосу. Майдан і війна актуалізували також звернення до національної культури, виявили її наскрізні образи й теми.